Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Митець у культурному середовищі міста

Роздуми після виставки Олександра Бобришева в Рівному
22 жовтня, 09:39

Найбільш насиченою в усіх формах людської життєдіяльності є традиційно осіння пора, природою якої закладено підбити підсумок людської праці. Не стала винятком вона й для обласного відділення НСХ України в особі її представника Олександра Бобришева, адже 50 творів, що експонуються у виставковій залі галереї європейського живопису «Євро-арт» — результат його художнього пошуку не лише в різних видах технік, оскільки починав він свої кроки в мистецтві як монументаліст (металопластика і мозаїка), а й жанровому розмаїтті, життєвому досвіді врешті-решт (нагадаємо, «День» писав про відкриття виставки в № 129 — 130 від 13 жовтня ц.р. https://day.kyiv.ua/uk/article/ taym-aut/sonyachni-akvareli) .

У його активі десятки персональних виставок в Україні, Польщі, Угорщині, участь у групових («збірних») експонуваннях і міжнародних акварельних конкурсах та фестивалях в Україні, Польщі, Угорщині, Білорусі, Туреччині, Албанії, Болгарії, Словаччині, Італії, Індії, Пакистані, Гонконгу, Таїланді. 2016 року, зважаючи на активну і продуктивну експонентську діяльність, його обрано членом міжнародного Товариства акварелістів Іnternational Watercolour Society (IWS), що об’єднує митців із понад 80 країн світу, надавши йому сертифікат ІWS як представника цієї організації в Україні, засвідчивши в такий спосіб високе реноме художника. За 40 років у творчому доробку митця накопичилося понад 1000 художніх творів. Утім, аналізована виставка становить інтерес ще й тому, що 2017 року Олександр здобув переконливу перемогу, взявши участь у представницькому художньому експонуванні в Італії, за результатами якого ввійшов до десятки найкращих акварелістів світу! Що ж запропоновано ним місцевому глядачеві сьогодні?

Художніх акцентів, виявлених крізь призму цієї виставки, якщо згрупувати їх за певними напрямами, кілька.

— По-перше, як зазначено в пресрелізі, його й надалі «...приваблює тема світла, яке віддзеркалює оточуюче життя, внутрішні почуття та глибини людської душі». Воно, на думку художника, є символом чистоти, радості і внутрішньої гармонії. Формою його презентації залишається пейзаж (натюрморт), у якому чи не найбільш виразно втілено сутність творчого єства митця. З останніх робіт, експонованих на виставці, де це знайшло оригінальне продовження, — «Яблука» (2017 р.), «Тепле світло з неба» (2018 р.), «Рожевий туман» (2019 р.), «Сніги», «В очікуванні літа», «Харківський пейзаж» (2020 р.), «Дощить» (2021 р.).

— Привертає увагу й портретний жанр, який, хоча й не домінує в творчості за кількісними показниками, втім, залишається знаковим у його позиціонуванні. Адже саме за портрет польського скульптора Казімежа Костки, виконаний настільки майстерно, що складалося враження, що це фоторобота, Олександр 2016 року здобув визнання в світової спільноти акварелістів, увійшовши до ТОП-20 за результатами І Міжнародного бієнале акварелістів у Гонконгу. В сучасній презентації — неодноразово експоновані «Портрет пасічника», «Пам’яті художника Ростислава Звягінцева» та роботи останніх років: «Хумейра-художниця» (2020 р.) і «Люблю ліс» (2021 р.).

— Оригінально спланованим і проведеним виявився і майстер-клас Олександра стосовно використання акварельної техніки та безлічі сегментів із нею пов’язаних, що став чи не першим таким прийомом під час організації персонального експонування....

Нині його картини є в багатьох приватних зібраннях. Окремі з них («Дощове літо») свого часу придбало Міністерство культури і мистецтв України, «Дніпрові далі» та «Сонце у вересні» — Могильовський художній музей ім.П.Масленнікова, «Річка Случ» — Посольство України в Республіці Білорусь. Мають їх і місцеві музеї та колекціонери. Окремі перші монументальні зразки збережені і до сьогодні на фасаді ЗОШ № 15 м.Рівне й дитячому оздоровчому санаторії «Агатівка», що в Гощанському районі Рівненщини.

А загалом це експонування зайвий раз переконує, що яскравій особистості завжди є з чим вийти до публіки, культурний рівень і художній смак якої завжди стимулюватиме митця, як і він своїм семантичним та символічним рядом впливатиме на її духовні пріоритети. Втім, ця виставка, що, здається, робить спробу вкотре вгамовувати спрагу художньої інтелігенції в її потягу до мистецтва через світову пандемічну ситуацію, висвітлила й інші, більш суттєві аспекти буття художнього простору та його реципієнтів, а саме: сучасна творча спілка будь-якого спрямування фактично не спроможна підтримати митця; вона не може здійснити елементарні для цивілізованого світу кроки: опублікувати, до прикладу, повний каталог його творів, щоби в подальшому не лише просувати їх у суспільну свідомість чи хоча б якимось чином позиціонувати конкретну особистість, або зберегти вітчизняну культурну спадщину, обрахувавши хоча б її обсяг! Не спроможна ця структура й допомогти в оплаті оренди художніх майстерень чи хоча б комунальних послуг. Адже більшість митців, а надто — старшого покоління, — це люди з іншим типом мислення, які в принципі не спроможні створити належні умови для власного менеджменту, просування своєї творчості на сучасному ринку, який, на жаль (для них), функціонує за законами ринку, а в умовах України, й далеко не цивілізованих його форм, а відтак — залишаються на узбіччі культурного простору, незважаючи на те що подібного рівня митці, зокрема й згаданий вище О.Бобришев, постійно запрошуються до закордонних експонувань чи пленерів, не кажучи вже про Україну, де їм готові надати виставкові майданчики, однак і там також потрібен відповідний маркетинг, позаяк доставка художніх творів до місця експонування, розміщення та навіть виготовлення елементарного обрамлення кожного артефакту, не кажучи вже про витратні матеріали та безліч інших загально відомих речей, вимагає значних коштів, які також не може надати аналогічна структура приймаючої сторони в Україні. Цими, так би мовити, технологіями в переважній частині не володіють представники вітчизняного образотворення, віковий ценз яких не дав можливості їм здобути свого часу навички позиціонування себе в просторі сучасної культури, де виживає чи навіть успішно розвивається не лише високовартісний мистецький продукт, а, як правило, добре «розкручений» автор. Тому й так строкато функціонує українська художня практика сьогодні, незважаючи на те що кожну таку спілку очолює керівник, відзначений, зазвичай, численними нагородами; має вона й правління чи інші органи управління, які б мали опікуватися подібними питаннями чи хоча б контактувати з органами державної влади або її комунальних структур. Утім, ці питання взагалі не є навіть предметом обговорення на таких засіданнях і це жодним чином не впливає на позиціонування цієї структури в просторі сьогодення. Вона й надалі існує сама по собі, як і її представники — зі своїми проблемами, попри багаторічний досвід такого членства, — самі по собі. Хоча організаційно-фінансова спроможність місцевих бізнесменів у зміні архітектурного контуру міста давно перевищила попит, однак художнього смаку й відчуття законів чи хоча б логіки функціонування культурного простору їм явно бракує і вони б, сподіваюся, з радістю долучилися до реалізації конкретних пропозицій як нового головного архітектора міста, заземлюючи розмову на Рівне, так і його художніх помічників у особі провідних майстрів мистецтв обласних відділень національних творчих спілок (архітекторів, художників чи дизайнерів), дислокованих у місті.

Тож обрання на ці посади не стільки мистецьких особистостей, скільки професіональних менеджерів дало б можливість зламати ситуацію з анахронізмом минулої доби і суттєво поліпшило б стан справ із вітчизняною культурною спадщиною, якою предметно не займаються ні Управління культури та туризму обласних (районних) державних адміністрацій, чекаючи на остаточне завершення реформування органів місцевого самоврядування, ні вже нові структури Міністерства культури та інформаційної політики, створені на місцях через брак досвіду, міжгалузевих контактів, відсутність організаційних навичок подібної практики та й самі творчі спілки, які, здається, ще функціонують лише тому, що їх свого часу не згорнули. Не роблять цього й територіальні громади, яким також при браку коштів, відсутності соціальної активності в більшості керівників та й місцевого населення, загальній невизначеності та політичній напрузі, помноженій на численні карантинні заходи, зовсім не до проблем митців....

Одним із знакових фільмів доби Перебудови стала, як відомо, яскрава робота Тенгіза Абуладзе «Покаяння», в сюжет якої вмонтовано невеличку сцену про те, що конкретний персонаж другого плану бідкається на предмет з’ясування того факту, чи веде шлях, яким він іде, до храму. І отримавши негативну відповідь, героїня звертається до глядача з сакраментальною сентенцією на предмет того, а чи потрібен узагалі такий шлях, якщо він не веде до Храму.... Храму нашої освіченості, духовності та культури! Мабуть, ця проблематика і має лягти в основу діяльності більшості організаційних структур, для яких питання розбудови нової держави є складовою державної культурної політики.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати