26 листопада до Рівного вперше завітав британський музикант – саксофоніст і диригент – Стівен Еллері. Утім, його концерт – лише чергова художня презентація в регіоні, хоча й надзвичайно емоційна, професійна за сутністю й формою, до якої місцевий слухач та й глядач уже звикли. Невеликою відмінністю стало лише те, що концерт відбувся за його ініціативи і став другим після весняного виступу на Сході України – у Дніпрі.
Концертна практика Стівена Еллері (хорова, оркестрова, оперна) вражаюча: Великобританія, Німеччина, Австрія, Польща, Литва, Австралія, Перу, Мексика, В’єтнам, Індія, Гана, Китай та Японія (в якій працював кілька років), а в творчому активі виступи з провідними німецькими оркестрами Берлінської та Мюнхенської філармоній, Лейпцизького Гевандхауса; він брав участь і продовжує це робити у різноманітних оперних фестивалях, включаючи популярні нині в Європі літні open-air майданчики.
Нинішня програма компонувалася з творів переважно знакових українських композиторів – Мирослава Скорика, Золтана Алмаші, Володимира Івасюка – та низки не менш відомих композицій Генріха фон Бібера, Ясуси Акутагави, Ральфа Воан-Вільямса, Генрі Крігера та Д.Партона. Однак цей концерт та низка інших подібних імпрез, що відбуваються останнім часом у регіоні і країні загалом, засвідчили й інше.
Міжкультурна комунікація, як відомо, здатна змінити не лише людину, але й стиль мислення соціуму. І свідченням цих змін є нова генерація українських управлінців, котрі повільно, але впевнено посідають керівні посади у мережі поки що концертних установ, позаяк останні є важливим чинником консолідації громади та засобом формування нових параметрів духовності. Інакше кажучи, європейські культурні тенденції не лише дають Україні можливість сподіватися на інші виміри духовного життя. Вони насичують її художній простір новою і якісною духовною продукцією, надають широкі можливості духовної комунікації для усіх, хто не лише цього прагне, але й має чи може представити на вітчизняний культурний ринок свою духовну продукцію будь-якої форми і, порівнюючи її з інокультурними сегментами, духовно збагатитися, розширити свої потенційні можливості. Адже контакт місцевого культурного зразка з його інокультурним варіантом обов’язково народжує новий продукт, збагачений уже іншим художнім досвідом.
До прикладу, Рівненський філармонійний оркестр, виконуючи переважно твори українських композиторів під управлінням видатного диригента з Великобританії, переймаючись транскрипцією цієї музики, новими формами комунікації з музикантами та слухачами, вже народжує новий формат сприйняття й української музики, і форм спілкування (комунікування) із публікою. А відтак – спрямовує й місцевих диригентів до художнього пошуку, зміни параметрів функціонування й самої структури філармонійної організації, стимулювання її керівників до нового пошуку.
Подібні тенденції помітні в організаційній діяльності наших театрів чи виставкових майданчиків. До прикладу, на місцевій театральній сцені почастішали випадки появи нових, переважно мобільних театральних труп з інших міст. Вони не потребують громіздких декорації, злагодженої творчої праці багатьох митців та інших подібних речей, характерних стаціонарному театру. Утім демонструють новий репертуар або інше бачення відомого культурного контексту чи пропонують інше рішення відомої ситуації, стимулюючи й глядача постійно експериментувати, змінювати місце власного перебування у культурному просторі.
А все це разом стає важливою підставою для зародження (як для місцевого рівня, оскільки для переважної більшості країн Європи цей стан є типовим) креативних індустрій, коли до процесу зміни культурного простору залучається якомога більше активних суб’єктів, які розуміють, що «ніхто, крім них….» не змінить ситуацію і краще, а відтак активно працюють на її трансформацію, забезпечуючи і собі, й оточуючому середовищу новий формат проведення вільного часу, задоволення власних духовних потреб. Тож проблема подальшого функціонування регіонального культурного середовища полягає лише в активній і широкій популяризаторській діяльності, спрямованій для усвідомлення якомога більшим числом учасників (місцевих жителів) майже банальної думки про те, що ніхто крім нас (чи них) не зробить власне життя таким, яким хочемо його бачити! Тобто наші євроінтеграційні чи європоцентричні процеси – це лише реальний шанс не перейняти чужі форми існування різноманітних локацій і виробленого там культурного продукту, які іманентно не приживуться на місцевому ґрунті, а сформувати власний формат чи траєкторію життєдіяльності, збагачену безліччю актуальних і критично осмислених зразків інокультурного досвіду.
І цей європоцентричний вимір потрібен всюди. Адже має змінюватися й вища школа України; вона змушена готувати фахівців, здатних стати в авангарді цього трансформаційного руху, кооптуючи у цей процес інтелект та методичні напрацювання міжуніверситетського досвіду. І війна лише виявила та пришвидшила подібні процеси, розширивши форми міжкультурної взаємодії, свідченням чого, зважаючи на обмеженість чи доступність інформації, є практика публічних лекцій «гостьових» докторів наук, професорів.
Відтак виникає цікавий творчий тандем із вітчизняних та іноземних науковців-популяризаторів нових духовних цінностей чи парадигм, що демонструють якісні зразки культурного життя в інших формах функціонування соціуму. Розширилася практика проведення численних освітніх програм, демонстрованих із різних країн і фінансованих ЄС. Це дає можливість українській студентській та й педагогічній спільноті безоплатно долучитися до майже незнаних вимірів освіти і культурної творчості, зрозуміти чи сформувати у себе нові духовні запити, поступово змінюючи власний ціннісний ряд. Та й Європейський Союз, попри сакраментальну другу частину його власної назви, позиціонує себе, перш за все, як потужний економіко-культурний конгломерат, здатний забезпечити своїм жителям високі економічні стандарти, зокрема й в культурному сегменті. Адже нинішній український музикант, повертаючись у русло окресленої проблеми, – це переважно «співець однієї теми» чи напряму, тоді як європейські митці – це універсальні музиканти, що однаково ефективно працюють у різних напрямах (інструментах чи формах), для яких неформальна художня освіта – це майже унікальна можливість здобути інший алгоритм сприйняття не лише музики чи виконавських технік, а й художньої культури нової країни. Тому й мовний сегмент у цьому процесі стає важливим мотиваційним стимулом до навчання, відшукуючи нові методики вивчення мов, відсутній поки що в українській освітній традиції. Утім, все вище означене швидко опанує й український духовний простір, висуне на авансцену нашої історії (і на професійну сцену також) нових особистостей, адже в ньому вже сформовано важливий ідеологічний запобіжник, що не дасть повернутися до минулих догм!
Сергій ВИТКАЛОВ
Фото: Анастасії Гнатюк
